«Мою душу придавила бетонная стена»
Марине 56 лет. У нее — высшее экономическое образование. Она не понимает, почему не подвержена пропаганде. По ее словам, от переживаний у нее случился микроинсульт — она лежала в больнице, где ничего толком не работает, и это в нашей «Великой» державе.
— Второй год войны… без конца и без края, правда, с надеждой на победу Украины. Россия уже проиграла — морально, потому что в ней мало людей, способных на сострадание, или хотя бы на эмпатию.
Нас, россиян, победил какой-то симбиоз фашизма и сталинизма. Как будто какой-то невидимый дракон откусил головы моим согражданам.
Кто-то после 24 февраля 2022 года несколько дней не мог унять слез, кто-то провалился в депрессию. Мою душу сначала придавила бетонная стена, а потом, через неделю, свалил с ног и лишил речи микроинсульт. Наверное, от невысказанного, невыплаканного.
Я представила все и сразу: разрушенные украинские дома, погибших людей, убитых домашних животных. Обвал российской экономики, очень туманное и сумрачное будущее своих детей на ЭТОЙ земле.
Как же это всё абсурдно.
Россия не обустроена, разграблена этой кремлевской ОПГ, а наша армия вторглась в чужое государство!..
Лежу во вторую неделю войны в неврологии: отдельного туалета в палате нет, душно — нет вентиляции, аппарат МРТ в городской больнице не работает — диагноз ставят предположительный. И это в XXI веке, в одном из областных городов ресурсно жирной державы!..
Не знаю почему, но я не подвержена пропаганде. Причём, ещё со своей комсомольской юности чувствовала весь этот абсурд засорения мозгов юношеству.
Круг общения пришлось сократить втрое — не могу разговаривать с людьми, оправдывающими смерть стариков, женщин и детей в Украине.
Про эти 8 лет Донбасса знала сразу — кровавый спектакль ФСБ.
«КрымНаш» как ощущение надвигающейся катастрофы…
У меня родился внук, невестке и сыну сказала: «Ваш ребёнок не должен учиться в дебильной системе российского образования. Думайте об этом уже сейчас».
Мужу и сыну сказала в сентябре 2022 года: «В нашей семье убийц не будет, делайте, ЧТО хотите! Но на эту бойню НИКТО не пойдёт!» Я за них боюсь…
Зачем нам эта людоедская война, с кем и за кого там умирают наши военные?!
Ось, нарешті, я знайшла місце, де зібралися мислячі росіяни, як люди. Вас нелегко було віднайти в перші дні війни, коли наші матері волали про зупинення війни. Попереду завжди були скажені, озлоблені, які бажали знищити нас.
І зараз на телебаченні РФ лунають заклики про геноцид українського народу і я все ще не розумію- як? Як можна виростити таке чудовисько, щоб на перших каналах відверто насолоджувалися вбивствами людей і готували людей до звірств ?
Але ж це почалося не відразу. Спочатку ви висміювали українців на телебаченні як недолугу націю, що весь час проводить вибори в майдани . Ви були не проти, вас все влаштовувало- нафтові гроші, підйом в економіці, ось уже Путін подає руку у міжнародній сімці, двадцятці…
А ми виборювали своє право на свободу, на чесні вибори. Як могли. А вас все влаштовувало, бо ви не думали, що вертикаль, яка вибудовувалась, торкнеться кожного, що нацгвардія, яка ширилася, буде відбирати ваші права. Ви хотіли не цікавитися політикою і жити далі, вірити новинам з уст пропагандистів і жити зі спокійним сумлінням. Вірили і закривали очі на Чечню, на відірвані землі від сусідських країн. Можливо, хтось із вас навіть трошки порадів за Крим…
Але тепер, коли вже стало зовсім погано, ви розумієте, що проґавили своє майбутнє.
І мені не шкода вас. Хай які правильні ви пишете сьогодні слова, моє розбите серце ніколи не пробачить вам байдужості, вашої сплячки . Я дуже добре памʼятала історії мого народу від своєї бабусі, про переселення, про Голодомор, та я надіялася, що цивілізація змінила вас.
Але ні. Я не зможу ніколи потиснути руки навіть кращому з вас. Я не можу пробачити. Я не бажаю вашим дітям поганого , ні, мені їх дуже шкода! Але історія повторилась і довіра втрачена назавжди.