«У мене загинуло три сусіди, їх просто розстріляли / У меня погибли три соседа, их просто расстреляли»
В годовщину войны мы публикуем письмо Татьяны из села в Херсонской области. В самом начале войны оно попало в российскую оккупацию. Письмо – на украинском, мы публикуем его вместе с переводом на русский:
– Доброго дня. Я живу в Херсонській області, Херсонський район, що на правобережжі. Хочу розповісти нашу історію та історію нашого села…
Насправді я мабуть одна з небагатьох людей, які взагалі не знали нічого про цю війну до 24 лютого. Телевізор ми не дивились до цього дня. І коли десь 22 лютого мені подзвонив син, який проживав у Херсоні, і запитав, чи зробили ми закупи, я дуже сильно здивувалась: навіщо?
Коли вранці 24 ми дізналися, що почалася війна, навіть ще не зрозуміли, що відбувається. А вже через два дні побачили першу колону руських і почули перші вибухи... Ми боялися вийти з подвір'я. Дві перших неділі я не виходила майже з дому. Одразу в перші дні ці нелюди розстріляли мого сусіда, знайому, яка їхала по ліки для дитини і багатьох інших. Із не давали забрати рідним. Навколо села стояла їх техніка і безбожно била по Миколаєву. Від вибухів ми падали між стінкою і ліжком. Це було так страшно…
Через десять днів змогли разом з колоною виїхати в село під самим Херсоном до свекрухи. Там теж були їх війська, але хоч так не стріляли. У нашому селі з перших днів війни і до цього часу нема ні світла, ні води, ні газу. Проживши півтора місяці у свекрухи, ми вирішили виїжджати з окупованої території.
Дві доби ми блукали дорогами, степами, блокпостами. Пам’ятаю, як ці бомжі лізли на кожному блокпостів по сумкам у машині і забирали все, що погано лежить. Залякували нас. Коли ми почули слова «Доброго вечора, ви в безпечній зоні» на українській мові, ми плакали».
Наша колонна була більше двох кілометрів. Вночі їхали без світла. Виїхали ми з окупованої території в Кривому Розі. Далі на Одесу. Прожили там вісім місяців, довго не могли призвичаїтись до нормального життя. Зараз повернулись до дому. Намагаємось житии знову під Херсоном.
Стріляють постійно, страшно виходити на вулицю. Чесно, ненависть до всього руського зашкалює. Ніколи не пробачимо їм. У мене загинуло три сусіди, їх просто розстріляли. Загинула дівчинка учениця, яку я навчала в школі… Цього вибачити не можна. Наше село майже все розбите, вивезено все що могло вивезтися. Я надіюсь, що все зло повернеться кожному, хто вбивав, мородерив, гвалтував. Прокляття на голову всім, хто ступив на нашу землю. Вибачте, що лист вийшов довгим, але всі ці спогади болючі. Ми надіємось на нашу перемогу.
––––––––––––––––––––––––––––––––––––
День добрый. Я живу в Херсонской области, Херсонский район на правобережье. Хочу рассказать нашу историю и историю нашего села…
На самом деле я, пожалуй, одна из немногих людей, которые вообще не знали ничего об этой войне до 24 февраля. Телевизор мы не смотрели до того дня. И когда 22 февраля мне позвонил сын, проживавший в Херсоне, и спросил, сделали ли мы закупки, я очень сильно удивилась: зачем?
Когда утром 24-го мы узнали, что началась война, мы даже еще не поняли, что происходит. А уже через два дня увидели первую колонну русских и услышали первые взрывы… Мы боялись выйти со двора. Две первых недели я не выходила почти из дома. Сразу в первые дни эти изверги расстреляли моего соседа, знакомую, которая ехала за лекарством для ребенка и многих других. Их не давали забрать родным. Вокруг села стояла их техника и безбожно била по Николаеву. От взрывов мы падали между стенкой и кроватью. Это было так ужасно…
Через десять дней смогли вместе с колонной выехать в деревню под самым Херсоном к свекрови. Там тоже были их войска, но хоть так не стреляли. В нашей деревне с первых дней войны и до сих пор нет ни света, ни воды, ни газа. Прожив полтора месяца у свекрови, мы решили уезжать с оккупированной территории.
Двое суток мы бродили по дорогам, степям, блокпостам. Помню, как эти бомжи лезли на каждом блокпосте по сумкам в машине и забирали все, что плохо лежит. Запугивали нас. Когда мы услышали слова «Добрый вечер, вы в безопасной зоне» на украинском языке, мы плакали.
Наша колонна была больше двух километров. Ночью ехали без света. Выехали мы с оккупированной территории в Кривом Роге. Дальше в Одессу. Прожили там восемь месяцев, долго не могли привыкнуть к нормальной жизни. Сейчас вернулись домой. Пытаемся снова жить под Херсоном.
Стреляют постоянно, страшно выходить на улицу. Честно, ненависть ко всему русскому зашкаливает. Никогда не простим их. У меня погибли три соседа, их просто расстреляли. Погибла девочка ученица, которую я учила в школе… Этого простить нельзя. Наше село почти все разбито, вывезено все, что можно было вывезти. Я надеюсь, что все зло вернется каждому, кто убивал, мародил, насиловал. Проклятие на голову всем ступившим на нашу землю. Извините, что письмо получилось длинным, но все эти воспоминания болезненны. Мы надеемся на нашу победу.
